Ця історія не для жалості, а для того, аби попередити. Попередити тих людей, які вперше потрапили на форум у пошуках відповідей.
Все почалось роки 3 назад. Мінімальна зарплата, чоловік без роботи терміново потрібні кошти, а родичі як на зло позичити не можуть. І тут, диво! Кошти під 0% на карту-треба брати!. І понеслось. Брала один, перекривала інший, суми і відсотки росли як снігова куля і здавалось кінця краю немає тому. Так тривало майже 2 роки, а потім настав хорор! День і ніч перетворилися на квест з пошуку коштів. Кредити в банку, позички серед знайомих продаж речей. Я розуміла, що треба знайти вихід, він має десь бути, і тут добрий Гугл видав мені цей форум.... Я почитала, зареєструвалася і.....мабуть зараз всі подумають що перестала платити цим тв*рюкам, але ні! Я продовжила платити їм далі.. Чому? Я навіть зараз не можу відповісти на це питання. Мною керував якийсь тваринний жах. Я як і всі боялася що дізнаються рідні, що їх тероризуватимуть колектори, а цим лише заганяла себе у ще більшу яму..... Переламний момент настав 4місяці тому- я дивом вижила після пожежі. Вдома проводку замкнуло, а я спала після нічної зміни... Згоріло все, і майно, і кошти які я планувала знову ж таки віддати на пролонгації, але не дивлячись на це я ще деякий час змогла протягнути... А тут карантин! В мене як і у більшості постало питання чим платити. І знову майже через рік я повернулася на форум. Але цього разу мені вистачило розуму написати свою історію. І мене почули! Мене зрозуміли і не осудили! Це був як ковток свіжого повітря, і мотивація не боятися, а головне- припинити платити! Чи страшно мені? Так! Чи знаю я що робити далі? Поки не дуже, але чітко визначила що зараз головне.
Навіщо я це написала? Можливо саме зараз у цю хвилину на форумі шукає відповідей злякана невідомістю(як колись я) людина. Мені би хотілось, аби прочитавши цей пост вона не повторила моїх помилок і не продовжила кормити попрошайок.... Аби зрозуміла, що не зважаючи на те, що ми всі різні за віком і зростом, характером і статусом у суспільстві-ми схожі своїми історіями, ми єдині у своєму прагненні і завжди готові прийти на допомогу. Вибачте за сумбурність думок, але в мене це ніби крик душі! Дякую, що прочитали
