Я трішки поділюсь своєю історією, яка зможе прояснити мою позицію...
Раніше мого батька усі його знайомі запитували, чому він дозволяє мені займатись усякою "єрундою"(цитую)... Він усім пояснював, що я у нього занадто амбіційна і самодостатня... Йому було дуже неприємно (я то це знаю...), що дочка, на яку покладалось більшість надій, так своєрідно відноситься до перспектив життя, які їй підносили на блюдечку, з "кайомочкою", яку вона забажає...
Але я-дитина своїх батьків, цілеспрямована, самовпевнена і принципова...
В ситуації з МФО, я переконувала свого батька не спілкуватись з ними або хоча б говорити, що він мене не знає... На свої прохання я отримала однозначну відповідь- "Я не зможу вимовити слова, що ти не моя дитина і я тебе не знаю...", я думаю, що всі зрозуміють, як після такого, я себе почувала... Це була найбільша прикрість у моєму житті, що людина, яка ніколи не зраджувала мене, повинна вислуховувати бридоту, на яку я його прирікла своїми вчинками... Якби хоча б хтось знав, як мені соромно перед своїм батьком, надії і сподівання якого я не виправдала... Як би мені хотілось, щоб хоча б хтось зателефонував йому і сказав, що я хороша, достойна того, щоб мною гордились і є люди, які вдячні мені, за те, що я роблю...
Але то таке ... То моя історія і хвилювання...
Я хочу побажати усім не розчаровувати своїх батьків! Бути опорою і надією!