слід звернути увагу на бачення Великої Палати ВС у рішенні № 444/9519/12 щодо даних висновків, адже тепер саме ними будуть керуватися суди нижчих інстанцій при відправленні правосуддя.
Перше за все потрібно звернути увагу, що ВС акцентував увагу на тому, що потрібно розрізняти поняття «строк договору», «строк виконання зобов’язання» та «термін виконання зобов’язання». Судді зазначили, що: «Строком договору є час,протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке відбувається під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України)» (п. 32 Постанови).
Окрім того: «строк (термін) виконання зобов’язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов’язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов’язання» (п. 35 Постанови).
Далі суд зазначає, що «згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики». (п. 50 Постанови).
На основі положень конкретно укладеного договору позики у даній справі суд приходить до висновку, що «припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування» (п. 53 Постанови).
Як наслідок, суд зазначає, що «право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання» (п. 54 Постанови).
Вищезазначений висновок і є основою даної постанови Великої Палати ВС, який фактично ламає усю колишню судову практику у контексті нарахування процентів за кредитом після направлення вимоги банком про дострокове повернення кредиту, адже по прострочених кредитах фінансові установи давним давно розпочали процедуру дострокового повернення кредиту, у тому числі і у судовому порядку. При цьому по кредитах, які не обслуговуються роками банки доволі часто подають позовні заяви про стягнення заборгованості по донарахованих процентах, які на думку фінустанов вони можуть нараховувати і надалі. Даний висновок, у свою чергу, дасть можливість відбитися від таких позовних заяв, суттєво зменшити заборгованість позичальника, а можливо і взагалі закрити кредит з великим дисконтом.
Що стосується можливості стягнення процентів за кредитним договором за останні три роки, то Велика Палата ВС зазначає, що суд повинен визначити чи вимога про стягнення процентів за останні три роки взагалі дійсна у контексті того, чи не закінчився строк кредитування згідно положень договору. Якщо ж строк кредитування закінчився, а фінансова установа звернулася більш ніж через три роки з моменту закінчення строку дії договору, то суд зазначає, що у такому випадку у задоволенні позовних вимог слід відмовити у зв’язку з пропуском строку позовної давності (п. п. 65-68 Постанови).
Окрім того Велика Палата ВС звернула увагу і на інші аспекти кредитних відносин, які складаються між кредиторами та позичальниками. Так, колегія звернула увагу, що «оскільки договір встановлює окремі зобов’язання, які деталізують обов’язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов’язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу» (п. 59 Постанови).