Не знаю, дописувати, чи ні. Просто увечері колись сів, написав...
– Я вже не знаю. Щось цей Черненко зовсім безстрашний. Вперше трапляється такий самовпевнений прид*рок.
Яна була роздратована. На роботі в спілкуванні з клієнтами у них майже не було табу, можна було і матюкатися і говорити що завгодно. Але у спілкуванні в колективі було неоголошене правило: без негативу та паскудства у словах. Віці було видно, як насправді себе стримує Яна, аби не зірватися. «Клієнт» був міцним горішком, а язик у нього був чорніший, ніж навіть у Руслана, їхнього «передовика».
– Все перепробувала? – запитала Віка.
Може Яна щось і відповіла, та її голос був занадто тихим у галасі кол-центру. І це Яна, яка була настільки стервозною, що усі співробітники колекторського агентства намагалися уникати її товариства. Яна, яка «хоронила» людей а потім ішла пити каву і робити селфі для Instagram. Зараз ця жінка виглядала безпорадною. Черненко, здавалося, заволодів ситуацією і вже не вона диктувала свої умови, а він обзивав її найбруднішими словами.
Яна вирвала із блокноту аркуш і надряпала на ньому записку. Не дивлячись на Віку, що сиділа праворуч, вона підсунула папірець до неї.
«Він знає, як мене звати і де я живу» – було написано там.
Віка зиркнула на Яну і олівцем дописала: «Ігорьок?»
Кабінет обігрівався електричним радіатором і цього було достатньо для такого маленького приміщення. На побілених глиняних стінах не було ні шпалер ані навіть цвяха для одягу. Біля вікна стояв комп’ютерний стіл, на ньому – ноутбук. Поруч лежав товстий зошит, списаний майже наполовину, та стояла чашка, у якій холола кава. На іншому кінці столу – два дешевих смартфони.
Біля стола стояло офісе крісло – досить комфортне, аби проводити в ньому весь день – з напнутою на нього легкою паркою. У кріслі сидів Ігор та тримав у руках смартфон. У синіх джинсах та фіолетовій кенгурушці, Ігор сидів, закинувши ногу на ногу.
Як завжди, на його вустах блукала знущальна посмішка. Він перечитував повідомлення і жваво відповідав. У напівтемному приміщенні його холодні риб’ячі очі відбивали світло екрану смартфону. На екрані ноутбука було відкрито вікно з результатами пошуку. Він був задоволений. Нейросітка швидко вчиться і вчиться відмінно. В принципі, серед людей його фаху йому вже немає рівних. Тепер свої послуги можна продавати дорого.
А ексклюзивні «втручання» – ще дорожче.
Ігорьок не був розробником чи комп’ютерним генієм. Програму він замовив у програміста, фахівця зі штучного інтелекту. Це було пекельно дорого, навіть попри те, що Ігорьок вирішив одну проблему для того розробника. Ігорьок був майстром у вирішуванні деяких проблем, але не комп’ютерником.
– Алло, Микола Сергійович?
– Алло, так.
– А чи відомий вам Олексій Черненко?
– Хто це?
– Мене звати Ярина, дзвоню вам з приводу боргу Олексія Черненко перед компанією Морвін Фінанс. Десять тисяч триста двадцять одна гривня. Чому він не оплачує протягом двадцяти восьми днів свій борг?
– А я звідки знаю?
– Ну а як же? Ви ж його контактна особа?
– Яка?
– Контактна. Він брав кредит в компанії Морвін Фінанс, це «Турбокеш-2020» в інтернеті.
– І що?
– І вказав ваш номер і ваші дані як контактної особи в тому випадку, якщо ми не зможемо до нього додзвонитися або у нього буде затримка з оплатою. Коли він заплатить свій борг?
– Дзвоніть йому і питайте!
– А я у вас питаю! Може, ви за нього віддасте? Ви розумієте, що його борг доведеться сплачувати вам, якщо він і надалі буде уникати оплати?
– Ірина, я не збираюся віддавати за нього гроші. Не дзвоніть мені більше.
– Так не можна. Брали гроші на двох? Тепер ніхто не хоче платити?
– На яких двох? Які гроші? Ти що п’яна?
– А ти що, тупий? Козенко Микола Сергійович, двадцятого лютого тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року народження, паспорт серії ОУ номер…
– Що ти хочеш від мене? Я не знаю…
– … код платника податків номер…
– Де ти взяла цю інформацію?
– Ваш дружок дав! Оплатіть борг. Тому що це буде не останній дзвінок. І не тільки вам, а й Оксані Леонідівні!
– До чого тут моя дружина?
– До того! Чекаємо на оплату. Десять тисяч триста двадцять одна гривня. До побачення.
З відчуттям повного задоволення Яна відключила мікрофон. Зняла гарнітуру і з посмішкою повернулася до Віки. Цього разу в розмові вона отримала гору і, нехай коротке та – домінування, це тішило її. Черненко хоч і продумав багато чого, але удар в цей бік він чомусь не передбачив. Тепер слід чекати поступок. Сьогодні йому та «контактам» можна не дзвонити – вони самі розберуться.
Коли Яна з Вікою вийшли покурити біля вікна в туалеті (бо ж охорона не випускала нікого надвір впродовж робочого дня), Вікторія запитала у колеги:
– Ну, як? Допоміг Ігорьок?
– Та оце ж він і дав мені декілька номерів та паспортні дані.
– Тю, я думала, ти в його в «хард» попросиш.
– Він зараз зайнятий іншим боржником.
Доки дим зміївся з цигарок, панночки розмовляли про роботу, тому що інших тем у них не було. Жодна з них не довіряла іншій і ділитися секретами окрім робочих моментів вони не поспішали. Яна вважала Віку підлабузницею, яка вислуговується перед начальницею ланки. Віка ж справедливо вважала Яну зарозумілою та самовпевненою.
Вони повернулися до офісу, де стояв гамір декількох десятків чоловік, схожий на шум місцевого ринку. Тут і кричали, і хтось кашляв, і говорили спокійно – кожен підбирав модель спілкування згідно ситуації та написаному алгоритму. Кожен раз, поринаючи у цей світ переговорів та словесної битви, Яна відчувала себе мов зануреною в діжку з лайном. Вдома після роботи вона довго стояла у душовій кабінці, змиваючи з себе весь той бруд. Та душу, звісно, не відмиєш.
Сумління – зайве на цій роботі. Це більше вада, ніж чеснота для людей, які йшли працювати на компанію «М.Ф. капітал». Тому, Яна вчасно позбулася будь-яких сумлінь. І якщо людина, загнана в кут, накладала на себе руки, у Яни завжди була чітка установа: ніхто не примушував тебе брати у борг. Жодного докору Яна не відчувала. Можливо, в глибині душі вона розуміла, що робить неправильні речі. Та вона заштовхувала такі думки десь ще глибше, щоб колись одного дня це все опинилося ззовні разом з істерикою, алкоголем та нескінченим потоком слів.
Увечері Яна збиралася зустрітися з подругами, тому після приймання душу вона вмостилася навпроти дзеркала і доки рушник вбирав у себе вологу з мокрої голови, руки вправно наносили макіяж. Музика заводила і Яна подумки була вже у клубі. Невдало підспівуючи, вона танцювала із феном в руках, коли-не-коли підносячи його зворотну сторону до губ на манер мікрофону. Врешті одягнувшись, вона схопила свою сумочку та відкрила двері. На порозі стояв Олексій. Той самий Черненко, і саме тягнув руку до дзвінка.
– Я вже не знаю. Щось цей Черненко зовсім безстрашний. Вперше трапляється такий самовпевнений прид*рок.
Яна була роздратована. На роботі в спілкуванні з клієнтами у них майже не було табу, можна було і матюкатися і говорити що завгодно. Але у спілкуванні в колективі було неоголошене правило: без негативу та паскудства у словах. Віці було видно, як насправді себе стримує Яна, аби не зірватися. «Клієнт» був міцним горішком, а язик у нього був чорніший, ніж навіть у Руслана, їхнього «передовика».
– Все перепробувала? – запитала Віка.
Може Яна щось і відповіла, та її голос був занадто тихим у галасі кол-центру. І це Яна, яка була настільки стервозною, що усі співробітники колекторського агентства намагалися уникати її товариства. Яна, яка «хоронила» людей а потім ішла пити каву і робити селфі для Instagram. Зараз ця жінка виглядала безпорадною. Черненко, здавалося, заволодів ситуацією і вже не вона диктувала свої умови, а він обзивав її найбруднішими словами.
Яна вирвала із блокноту аркуш і надряпала на ньому записку. Не дивлячись на Віку, що сиділа праворуч, вона підсунула папірець до неї.
«Він знає, як мене звати і де я живу» – було написано там.
Віка зиркнула на Яну і олівцем дописала: «Ігорьок?»
* * *
Кабінет обігрівався електричним радіатором і цього було достатньо для такого маленького приміщення. На побілених глиняних стінах не було ні шпалер ані навіть цвяха для одягу. Біля вікна стояв комп’ютерний стіл, на ньому – ноутбук. Поруч лежав товстий зошит, списаний майже наполовину, та стояла чашка, у якій холола кава. На іншому кінці столу – два дешевих смартфони.
Біля стола стояло офісе крісло – досить комфортне, аби проводити в ньому весь день – з напнутою на нього легкою паркою. У кріслі сидів Ігор та тримав у руках смартфон. У синіх джинсах та фіолетовій кенгурушці, Ігор сидів, закинувши ногу на ногу.
Як завжди, на його вустах блукала знущальна посмішка. Він перечитував повідомлення і жваво відповідав. У напівтемному приміщенні його холодні риб’ячі очі відбивали світло екрану смартфону. На екрані ноутбука було відкрито вікно з результатами пошуку. Він був задоволений. Нейросітка швидко вчиться і вчиться відмінно. В принципі, серед людей його фаху йому вже немає рівних. Тепер свої послуги можна продавати дорого.
А ексклюзивні «втручання» – ще дорожче.
Ігорьок не був розробником чи комп’ютерним генієм. Програму він замовив у програміста, фахівця зі штучного інтелекту. Це було пекельно дорого, навіть попри те, що Ігорьок вирішив одну проблему для того розробника. Ігорьок був майстром у вирішуванні деяких проблем, але не комп’ютерником.
* * *
– Алло, Микола Сергійович?
– Алло, так.
– А чи відомий вам Олексій Черненко?
– Хто це?
– Мене звати Ярина, дзвоню вам з приводу боргу Олексія Черненко перед компанією Морвін Фінанс. Десять тисяч триста двадцять одна гривня. Чому він не оплачує протягом двадцяти восьми днів свій борг?
– А я звідки знаю?
– Ну а як же? Ви ж його контактна особа?
– Яка?
– Контактна. Він брав кредит в компанії Морвін Фінанс, це «Турбокеш-2020» в інтернеті.
– І що?
– І вказав ваш номер і ваші дані як контактної особи в тому випадку, якщо ми не зможемо до нього додзвонитися або у нього буде затримка з оплатою. Коли він заплатить свій борг?
– Дзвоніть йому і питайте!
– А я у вас питаю! Може, ви за нього віддасте? Ви розумієте, що його борг доведеться сплачувати вам, якщо він і надалі буде уникати оплати?
– Ірина, я не збираюся віддавати за нього гроші. Не дзвоніть мені більше.
– Так не можна. Брали гроші на двох? Тепер ніхто не хоче платити?
– На яких двох? Які гроші? Ти що п’яна?
– А ти що, тупий? Козенко Микола Сергійович, двадцятого лютого тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року народження, паспорт серії ОУ номер…
– Що ти хочеш від мене? Я не знаю…
– … код платника податків номер…
– Де ти взяла цю інформацію?
– Ваш дружок дав! Оплатіть борг. Тому що це буде не останній дзвінок. І не тільки вам, а й Оксані Леонідівні!
– До чого тут моя дружина?
– До того! Чекаємо на оплату. Десять тисяч триста двадцять одна гривня. До побачення.
З відчуттям повного задоволення Яна відключила мікрофон. Зняла гарнітуру і з посмішкою повернулася до Віки. Цього разу в розмові вона отримала гору і, нехай коротке та – домінування, це тішило її. Черненко хоч і продумав багато чого, але удар в цей бік він чомусь не передбачив. Тепер слід чекати поступок. Сьогодні йому та «контактам» можна не дзвонити – вони самі розберуться.
Коли Яна з Вікою вийшли покурити біля вікна в туалеті (бо ж охорона не випускала нікого надвір впродовж робочого дня), Вікторія запитала у колеги:
– Ну, як? Допоміг Ігорьок?
– Та оце ж він і дав мені декілька номерів та паспортні дані.
– Тю, я думала, ти в його в «хард» попросиш.
– Він зараз зайнятий іншим боржником.
Доки дим зміївся з цигарок, панночки розмовляли про роботу, тому що інших тем у них не було. Жодна з них не довіряла іншій і ділитися секретами окрім робочих моментів вони не поспішали. Яна вважала Віку підлабузницею, яка вислуговується перед начальницею ланки. Віка ж справедливо вважала Яну зарозумілою та самовпевненою.
Вони повернулися до офісу, де стояв гамір декількох десятків чоловік, схожий на шум місцевого ринку. Тут і кричали, і хтось кашляв, і говорили спокійно – кожен підбирав модель спілкування згідно ситуації та написаному алгоритму. Кожен раз, поринаючи у цей світ переговорів та словесної битви, Яна відчувала себе мов зануреною в діжку з лайном. Вдома після роботи вона довго стояла у душовій кабінці, змиваючи з себе весь той бруд. Та душу, звісно, не відмиєш.
Сумління – зайве на цій роботі. Це більше вада, ніж чеснота для людей, які йшли працювати на компанію «М.Ф. капітал». Тому, Яна вчасно позбулася будь-яких сумлінь. І якщо людина, загнана в кут, накладала на себе руки, у Яни завжди була чітка установа: ніхто не примушував тебе брати у борг. Жодного докору Яна не відчувала. Можливо, в глибині душі вона розуміла, що робить неправильні речі. Та вона заштовхувала такі думки десь ще глибше, щоб колись одного дня це все опинилося ззовні разом з істерикою, алкоголем та нескінченим потоком слів.
Увечері Яна збиралася зустрітися з подругами, тому після приймання душу вона вмостилася навпроти дзеркала і доки рушник вбирав у себе вологу з мокрої голови, руки вправно наносили макіяж. Музика заводила і Яна подумки була вже у клубі. Невдало підспівуючи, вона танцювала із феном в руках, коли-не-коли підносячи його зворотну сторону до губ на манер мікрофону. Врешті одягнувшись, вона схопила свою сумочку та відкрила двері. На порозі стояв Олексій. Той самий Черненко, і саме тягнув руку до дзвінка.
